9 берез. 2026 17:48

Черкащина відома своїм козацьким минулим, саме тому легенди Черкас вирізняються з-поміж переказів інших регіонів. Вони поєднують у собі волю, містицизм та історії кохання.
Легенда про Черкаси стосується життя Тараса Шевченка. Історичні дані свідчать, що Кобзар був у місті на Дніпрі неодноразово. І кожен з візитів отримав свої цікаві факти.
Бабуся Олена Якимівна Слюсариха мала помешкання неподалік Дніпра. Під час приготування до Різдва вона втомилася і заснула на лаві. В цю мить їй нібито приснився Тарас Шевченко, який промовив: «Я приніс тобі відро води».
Сім’я обговорила те, що приснилося жінці і вирішила, що Шевченко вказав на те місце, де повинна бути вода. Андрій та Василь – сини Олени, відразу взялися копати колодязь на тому місці де стояло відро з водою. Через три дні побачили кришталеву чисту воду. Андрій назва цей колодязь –Тарасовим.
Люди з інших населених пунктів повірили у цілющість джерела і почали приїздити до нього, аби вилікувати хвороби.
Тим часом баба Олена на її судки турбувалися, що колодязь не освячений. Почали збирати гроші і продукти, щоб обов’язково при освяченні було приготовлено «мирський обід» і панахида за Тараса Шевченка. Все місто про це знало. Колодязь урочисто освятили на другий день після Стретіння.
Наразі достеменно не відомо, чи дійсно вода з криниці була цілющою, але люди вірили у цілющість Тарасової криниці.
Хата Слюсарів, як і кобзареве джерело, опинилися під водою Кременчуцького водосховища.
Легенди про Черкащину розповідають про видатних постатей, пов’язаних з регіоном. Кажуть, що ніхто ніколи не бачив батьків Богдана Хмельницького. У Суботові, на Черкащині, жили дід і баба, які не мали дітей. Через це подружжя завжди журилося. Біля оселі ріс густий хміль.
Одного ранку, вийшовши з хати, дід почув дитячий голос. Почав розгортати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він побачив справжнього хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Перехрестившись, чоловік взяв дитину і заніс до свої оселі. Кажуть, сонце теж пішло за немовлям.
Подружжя назвало дитину Богданом Хмельницьким. Вважали, що сам бог послав їм маля, а Хмельницький тому, що знайшли хлопчика в хмелю.

Легенди Черкащини розповідають про міста регіону. Одна з них стосується того, як виникла назва міста Сміла. Вона – про кохання, боротьбу українського народу і відвагу.
У сиву давнину, коли українські землі страждали від набігів кочівників, територія сучасної Сміли була лісами і болотами. Місцеві жителі мужньо оборонялися, але ворог був переважав чисельністю.
Під час чергового нападу, коли чоловіки-воїни були виснажені, а татари майже прорвали оборону, з'явилася невідома дівчина. Вона вирізнялася надзвичайною вродливою, мала довгу косу, а в руках тримала зброю.
Дівчина, не вагаючись, стала на чолі загону і людей у відчайдушну битву, якої ворог не очікував. Завдяки її стратегії та безстрашності, загарбників вдалося відкинути далеко від поселення.
Проте ціна перемоги була високою. У розпал бою ворожа стріла влучила дівчині в серце. Вона впала на полі битви, так і не назвавши свого імені. Місцеві назвали її Смілою – від слова «смілива». Так і виник топонім міста.
Дівочі гори поблизу Корсунь-Шевченківського — є не просто мальовничим місцем над Россю. Легенди Черкаського краю називають їх справжнім «місцем сили», оповитим туманом давніх переказів.
У часи татарських набігів, коли ворожі орди палили села та забирали молодь у полон, загін кочівників натрапив на місцеве поселення. Чоловіки на той час були в походах, і захищати рідну землю залишилися лише жінки та дівчата.
Щоб не потрапити в ганебний полон і не стати невільницями на чужині, дівчата зібралися на найвищій скелі над річкою Рось. Вони вирішили: краще смерть у рідній воді, ніж життя в кайданах.
За переказами, вони взялися за руки, заспівали прощальну пісню і разом кинулися зі стрімчака у вир річки. З того часу ці скелясті пагорби називають Дівочими горами. Кажуть, що й досі в тихі ночі, коли місяць відбивається у Росі, біля підніжжя гір можна почути тихий дівочий спів або плач.
Красива легенда про Черкащину пов’язана із романтичною локацією – уманським дендропарком «Софіївка». Наприкінці XVIII століття польський магнат Станіслав Щенсний Потоцький надзвичайно полюбив у красуню-гречанку Софію де Вітт. Вона вразила його неймовірною вродою і гостротою розумі. Сучасники називають її «прекрасною фанаріоткою».
Якось, під час мандрівки Європою, Софія написала графу листа, в якому поділилася своїми враженнями від парку «Аркадія» в Польщі: «Шкода, що в моїй Умані немає такого саду...»
Потоцький сприйняв фразу як виклик. Він вирішив створити для своєї коханої не просто сад, а справжній рай на землі, який би затьмарив усі парки світу.
Оскільки Софія була гречанкою, парк було вирішено побудувати як ілюстрацію до гомерівських епосів «Іліада» та «Одіссея». Керував будівництвом талановитий польський інженер Людвіг Метцель.
Є в парку місце, де величезна кам’яна брила зависла над входом у печеру, тримаючись на трьох точках опори. Кажуть, що коли парк був готовий, Софія боялася заходити всередину, бо гадала, що камінь впаде. Потоцький, щоб довести свою відданість і надійність інженерів, наказав собі поставити крісло під цією брилою і просидів там кілька годин, поки кохана гуляла поруч.
Сьогодні існує повір'я: якщо закохана пара пройде через парк рука об руку, їхнє кохання буде міцним, як гранітні скелі «Софіївки».

Ці історії знає майже кожен містянин, і вони додають Черкасам особливого колориту.
Читайте також: «Білий лотос» у Черкасах: таємниці найбільшого буддистського храму Східної Європи.
Свіжі новини у вашому смартфоні! Підписуйтесь на Черкаси.info у телеграм t.me/cherkasy_info_nmnm