У тривожному рюкзаку дощечка і гострий ніж – історія військового кухаря з Черкащини

Військова частина 3061 Національної гвардії України розповіла історію служби старшого солдата Михайла Михаїла — кухаря 31-го полку Північного ОТО Національної гвардії України. За його плечима — цивільне життя: Черкаський кооперативний коледж за спеціальністю «Технік-технолог» та вища освіта у Східноєвропейському університеті за напрямом «Ресторанна справа». У 2019 році — строкова служба в патрульній роті, а вже з 2020-го — контракт і професійна військова кухня.

Але справжній іспит на міцність розпочався 24 лютого 2022 року, - зазначають на сторінці частини у фейсбуці.

Того ранку Михайло, як завжди, збирався на службу. Графік у кухарів дещо відрізняється від розпорядку інших підрозділів. Та один телефонний дзвінок із короткою фразою — «Бойова тривога» — змінив звичний план дня.

«Як би це дивно не звучало, але якщо в медика тривожний рюкзак наповнений медикаментами, то в мене — дощечка і гострий ніж», — зауважує гвардієць.

Далі — вихід із ППД та розгортання кухні в польових умовах.

Перші дні повномасштабної війни — це не про вишукане меню, а про виживання.

Гарячий чай і ситна каша. І головне — маскування.

Розпалити польову кухню так, щоб дим не видав позицій підрозділу, було окремим мистецтвом: кухню відтягували подалі від особового складу, готували потайки, адже ціною одного спалаху чи димового стовпа могло стати життя побратимів.

Потім були дев’ять місяців автономної служби на об’єкті.

Готував на сотню людей. Спочатку сам, пізніше — з помічником.

«Найважче в армії після цивільного ресторану — звикнути до обсягів, — посміхається Михайло. — У ресторані ти готуєш 20 літрів борщу, а тут — уже 500. І це не просто помножити рецепт. Тут шкільну математику не забудеш — щодня розраховуєш пропорції, щоб нагодувати сотні бійців».

На запитання, чи мріяв про кулінарію з дитинства, відповідає коротко: це історія одного рішення та випадку.

А на запитання, чи навчає вдома маму якимось кулінарним хитрощам, скромно відповідає: «Ні в якому разі! У мами треба самому вчитися, бо вона готує найсмачніше».

Його власна кулінарна пристрасть — сімейні пікніки з рідними, соковиті стейки та авторські соуси до м’яса.

Але цивільні хобі чекають на перемогу.

Свіжі новини у вашому смартфоні! Підписуйтесь на Черкаси.info у телеграм t.me/cherkasy_info_nmnm

22-річний капрал поліції Ярослав Даценко вже 2 роки проходить службу в Управлінні поліції охорони в Черкаській області. Свій шлях захисника він розпочав ще в 2023 році у 18-річному віці, коли добровольцем став на захист України у війні проти російської агресії.

Його історію розповіли на сторінці Управлінні поліції охорони в Черкаській області.

До початку повномасштабного вторгнення хлопець готувався до звичайного цивільного життя — за плечима були лише школа та профтехучилище. Замість мирної професії юнак пройшов через передову, яка стала першим і найважчим випробуванням на його шляху до однострою поліцейського охорони.

«Коли почалася повномасштабна війна, мені було 17. Звісно, до військових частин неповнолітнього хлопця ніхто не брав, — згадує Ярослав. — Проте коли мені виповнилося 18, я, потай від батьків, пішов добровольцем на війну, сказавши їм, що їду навчатися в столицю».

Влітку 2023 року юнак став частиною «Азову» — він поповнив ряди піхоти 12-ї бригади спецпризначення Національної гвардії України. Його бойовий шлях проліг через Луганщину, Донеччину та Лиманський напрямок. Найважчим іспитом для молодого бійця став Серебрянський ліс — один із найзапекліших та найнебезпечніших відрізків фронту. Саме там Ярослав, на псевдо «Білий», побачив справжнє, жорстоке обличчя війни. Був «на нулі», жив в окопах, які через болотисту місцевість та специфічний ґрунт майже неможливо було повноцінно облаштувати. Разом із побратимами під безперервними обстрілами евакуйовував поранених, ризикуючи власним життям.

«Найстрашніше на війні — втрачати побратимів», — говорить Ярослав. «Я і сьогодні підтримую зв'язок із тими, з ким пройшов найважчі випробування».

Рік на передовій — таємниця сина, яка шокувала батьків. Але найважчі випробування приносять найважливіші усвідомлення. Ярослав повернувся, зараз його місце тут, поруч із найдорожчими. Обіймаючи батьків після довгої розлуки, він зрозумів, що найбільша цінність у житті — це родина.

Сьогодні Ярослав Даценко — поліцейський взводу реагування Уманського районного відділу. Каже, що жодного разу не пошкодував про свій вибір. Найбільше цінує дружній колектив, підтримку колег і можливість щодня стояти на варті безпеки громадян.

«Я не вважаю себе героєм і не маю державних нагород. Але війна навчила мене цінувати час, життя — своє, своїх близьких, побратимів і кожної людини. Зараз я служу українцям у поліції охорони, адже розумію, наскільки важливо, щоб люди відчували себе в безпеці. Я готовий і надалі захищати тих, хто цього потребує», - продовжив Ярослав.

Свіжі новини у вашому смартфоні! Підписуйтесь на Черкаси.info у телеграм t.me/cherkasy_info_nmnm